Хата зайнялася, кoли Василя не булo вдoма: пoїхав дo міста за пoкупками. Гoспoдарював сам, бo місяць тoму дружина зібрала сумки і здійснила свoю давню мрію: пoдалася дo Італії. На прoщання мoвила: «Діти наші вже, слава Бoгу, вирoсли, стали самoстійними, з диплoмами прo вищу oсвіту, тoж дадуть сoбі раду. Ти, Василю, теж не прoпадеш, дoбре, щo в чарку не заглядаєш. Спoдіваюся, щo й не спoкусишся на ту трутку. Руки маєш майстрoвиті, на хліб і дo хліба зарoбиш.

Повідомляє    viddana.com

Василь, маючи добре серце, ще й допоміг Ганні сумки нести до автобуса. Попрощалися сухо. Хоча не говорили, коли дружина повернеться, але обоє відчували: розлука – надовго. Може, й назавжди.

А потім і друга біда впала на Василеву голову. Того злощасного дня щось трапилось із саморобною газовою пічкою, вогонь вирвав двері, викотивсь у кімнату, і незабаром із вікон завалував дим, вирвалися хижі язики полум’я.

Повернувшись з міста, Василь застав на обійсті дві пожежні машини, гурт людей та обгорілі стіни, що ще зранку були новою затишною хатою. Сніг довкола вкривав шар попелу. З подвір’я витікала й замерзала вода, якою заливали вогонь. Вона була чорною. Іван обмацував поглядом чорні стіни, і на його душі осідав чорний смуток. Як жити далі, за що братися? Підборіддя тремтіло від жалю за втраченим, але жодної сльози ніхто не побачив.

До сусідів жити не пішов, хоч і кликали. Облаштував сяку-таку комірчину й мешкав у ній, щодень відвойовуючи у заграбастаного вогнем бодай кілька сантиметрів. Найперше вставив вікна, бо ж зима. Потім узявся здирати-зішкрябувати сажу із закіптюжених стін, заштукатурював, білив їх. Родичі та сусіди допомагали, чим могли: і грішми, і будівельними матеріалами, і робітничими руками. Кілька дощок, жменю цвяхів, відро вапна – все приймав Іван, за все дякував. Були й такі, що не відгукувалися на його прохання, вдавали із себе бідних, при випадковій зустрічі відверталися від нього. І це він фіксував. Завів спеціального зошита, й увечері, перед тим, як іти до складеного з ящиків ліжка, записував, що від кого отримав.

Ручка випадала з пальців, котрі не хотіли гнутися, натомлені виснажливою працею, але Василь уперто клав рядок до рядка. Наче цеглини в стіні, де змушений був їх замінити.Коли пізньої осені, через дев’ять місяців після пожежі, більш-менш упорядкував хату, то влаштував щось схоже на новосілля. Було воно і веселе, і сумне. Чому так – пояснювати не треба. Запах диму досі не вивітрився з помешкання, а попід очима Василя назавжди залишилися чорні півкола.

За позичені столи, бо свого мав тільки одного, власноруч збитого, господар посадив усіх, хто допоміг йому в біді. Пригощення було скромним, але всі розуміли причину такого. Коли горілка розв’язала язики, хтось запитав у хазяїна, чому на краю стоять кілька чарок, накритих шматком хліба.

– Це що, за пoкiйників? По кому пам’ять? – По моїх пoкiйних родичах та друзях, – спокійно пояснив Василь.

– Ні, вони живі, але для мене – пoкійні. І так буде до кінця мого життя. Вони мені нічим не допомогли. Вогонь знищив не тільки мою хату і те, що в ній було, а й їхні дyші. Тож я викреслив цих людей із списку своїх родичів та друзів. Й Василь, розгорнувши того самого зошита, показав закреслені прізвища. Прочитати їх не дав. Мовляв, Бог суддя тим черств’якам та брехунам.

© Думка автора статті не відображає думку редакції. Редакція не несе відповідальності за обґрунтованість і тлумачення думки автора, а сайт є лише носієм інформації. Будь-який пepeдpук мaтepiaлiв з caйту мoжe здiйcнювaтиcь лишe пpи нaявнocтi “aктивнoгo гiпepпocилaння” нa цeй caйт, a тaкoж нa caм мaтepiaл!